作者：Тетяна Морозюк 3 年以前
1696
更多类似内容
Міфологія - дуже цікаве культорологічною явище. Значення міфів у сучасній культурі важко переоцінити, адже на їх основі виникали твори мистецтва, літератури, базувалися філософські вчення. Унікальність цього явища полягає і в тому, що воно пройшло через тисячоліття, зберігшись в пам'яті поколінь. Розглянемо визначення міфу, розберемо детально їх види, а також внесемо ясність, ніж міф відрізняється від казки і легенди.
Наші далекі предки намагалися пояснити всілякі природні явища, своє місце в світі, виникнення Всесвіту і її можливу кончину. Адже у них не було наукових знань, вони не знали фізики, астрономії або антропології. Так і відбувалося створення міфів. Поступово, з розвитком науки, інтерес до міфів ослаб, проте вони передавалися з уст в уста і таким чином дійшли до сучасності. Це явище - справжня літопис людських знань і уявлень.
Помилково вважати, що міфотворчість - прерогатива древніх людей. Це не так: і в сучасності ми зустрічаємося з цим явищем. У житті людини до цих пір існує щось ірреальне, фантастичне. Це і пояснюється сучасними міфами.
Астральні міфи — оповідають про походження небесних світил: Сонця, Місяця, зірок, сузір'їв, комет.
Астральні міфи присутні в культурах різних народів світу. Частіше всього пов'язані із астральними культами, проте бувають і такі міфи, що не мають зв'язку із релігією.
Для ранніх астральних міфів, асоційованих з неземлеробськими культурами, надавалась більша увага до «нерухомих зір», пов'язують з міфами про небесне полювання.
Астральні міфи оповідають про зірок, планетах, сузір'ях, які постають як живі істоти: люди, тварини, іноді навіть боги і богині. Часто в астральних міфах йдеться про набуття безсмертя через перетворення героя в космічний об'єкт. Інші астральні міфи пов'язані з темою полювання, шлюбних відносин та ін. У тій частині, в якій астральні міфи оповідають про походження світил і сузір'їв, їх слід розглядати як міфи космогонічні.
Чумацький шлях представляється в різних традиціях як «шлях птахів» або «шлях душ», ведучий в інший світ (назва «чумацький» з'явилося в античності: згідно грец. міфу - це краплі молока Гери); у вавилонській міфології Чумацький шлях - мотузки, до-якими закріплена у космосі земля.
Сузір'я Велика Ведмедиця - астеризм північної півкулі неба, що має величезну кількість назв, що дійшли до нас із давнини: Лось, Плуг, Сім Мудреців, Віз і інші. Ця сукупність яскравих небесних тіл є третьою за величиною плеядою всього неба. Найцікавіше, що деякі ділянки «ковша», що входить до сузір'я Великої Ведмедиці, видно круглий рік.
Існує величезна кількість різноманітних теорій про виникнення сузір'я Велика Ведмедиця.
Тема: висвітлення на прикладі дівчини, що несла глечик з водою для хворої матері рис доброти, порядності, відповідальності за доручену справу, чуйність до чужого горя і намагання допомогти людині, яка опинилася у скруті.
Ідея: уславлення щирої людини (дівчини), яка живе не тільки для задоволення власних потреб, а й в інтересах інших людей.
Основна думка: призначення людини —жити на землі, творити добро, допомагати ближньому.
Космос завжди приваблював людство. Споконвічно небо розглядала безліч очей. І на небі все так само сяяла безліч зір. Людина поступово приходила до думки, що планета, на якій вона живе, — це лише частинка величезної світобудови. Вона побачила, що небо живе своїм життям, урочистим, загадковим, величним і вічним. На землі ж швидкоплинність життя, усіх процесів являли собою лише мить у порівнянні з незламністю Неба.
Історія сузір'їв дуже цікава. Ще дуже давно спостерігачі неба об'єднали найбільш яскраві й помітні групи зірок у сузір'я і дали їм різні найменування. Це були імена різних міфічних героїв або тварин, персонажів легенд і сказань - Геркулес, Центавр, Телець, Цефей, Кассіопея, Андромеда, Пегас і ін
Сузір'їв дуже багато - 88. Але не всі з них яскраві й помітні. Найбільш багате яскравими зірками зимове небо.
На перший погляд, назви багатьох сузір'їв здаються дивними. Часто в розташуванні зірок дуже важко або навіть просто неможливо розглянути те, про що говорить назва сузір'я. Велика Ведмедиця, наприклад, нагадує ківш, дуже важко представити на небі Жирафа або Рись. Але якщо ви подивитеся старовинні атласи зоряного неба, то на них сузір'я зображені у вигляді тварин.
Тотемічні міфи складають один з найпоширеніших типів міфотворчої діяльності людини родоплем’яного суспільства. Водночас вони належать до того типу міфів, які найраніше потрапили в поле зору дослідників-етнографів, психологів та психіатрів, філософів і літературознавців.
Тотемічні міфи пов'язані із створенням людей і оповідають про походження людей, найчастіше конкретного племені, від тієї або іншої тварини, отримання покровителів. Здебільшого це звірі, у деяких народів у тотемічних міфах прабатьками людей можуть бути птахи.
Тотемні предки часто постають у вигляді істот напів-людей, напів-тварин. Вмираючи, першопредки можуть перетворюватися в природні предмети чи тварин, а також духів. Тварини є не тільки героями космогонічних міфів, образи тварин нерідко використовуються і для його опису — космографії.
Низка дослідників вважає, що коза і вовк є тотемними тваринами племен, з яких сформувався український народ. При цьому, коза як тотем притаманна для переважної частини України від Київщини й Чернігівщини до Гуцульщини в Карпатських горах і Галичини, а ознаки вовка як тотема поширені на волинському Поліссі й частково чернігівському Поліссі.
Поширення кози-тотема як символу врожаю серед інших античних народів Європи можна пояснити давністю існування цього культу з часів арійської спільності народів
(за 1000 років до нашої ери). Це питання тісно пов'язане з питанням етногенезу українського народу і загалом слов'ян, а також походженням індоєвропейської цивілізації (Г. Лозко, О. Знойко). Якщо коза була тотемом пастуших племен арійської доби, то не може бути й мови про запозичення слов'янами цього культу від греків чи римлян.
Водіння кози - одна з найдавніших зимових містерій, що збереглася до наших днів і відбувається на Меланії - 31 грудня (Різдво Місяця), в білорусів з 13 на 14 січня в росіян на Щедрий вечір та на Масляну, в болгарів - 31 грудня (Сурвакі). Коза у традиційній культурі багатьох народів символізує багатство, достаток, урожай і плодючість. А ще - воскресіння сил природи, завмерлих на час зими. Образ цієї тварини пов'язаний із пошануванням померлих предків (Культ Предків).
Дерево є одним із найуніверсальніших символів духовної культури людства. Воно символізувало центральну вісь світу, яка з'єднує Небо й Землю; людину та її шлях до духовних висот; цикли життя, смерті й відродження; Всесвіт та його процеси вічного оновлення; потаємну Мудрість і таємничі закони буття. Здавна його пов'язували з богами і містичними силами природи. У міфах народів світу часто присутні два центральних дерева: Древо життя й Древо пізнання Добра й Зла.
Коріння Древа життя, або Світового дерева глибоко проникають у підземний світ. Його стовбур, неначе міст, простягається від Землі до Неба. Його гілки піднімаються до найвищих небесних сфер, досягають загадкового світу витоків усього сущого, де живуть боги й зірки. Це центр Всесвіту, стрижень, навколо якого відбувається видиме й невидиме життя всього Космосу. Стовбур цього Древа є віссю простору й часу, але його коріння та гілки виходять далеко за межі самого життя й смерті. Соки Древа життя — це небесна роса, життєдайний напій, що дає можливість відродження, а той, хто вкушає його плоди, стає безсмертним.
Часто Древо життя зображується як Arbor Inversa — перевернуте дерево, коріння якого знаходяться на небі, а гілки опускаються донизу. Перевернуте дерево — символ Макрокосму, його законів, нескінченного числа паралельних вимірів, світів і процесів еволюції. Воно символізує також вічні принципи створення й народження життя.
Якщо Древо життя охоплює та об'єднує у собі всі закони та форми існування Космосу, то Древо пізнання відображає лише ту його частину, яка є доступною для розуміння людини. Якщо плоди Древа життя дарують велику єдину універсальну мудрість, усвідомлення безсмертя та критеріїв Неба, то вплив плодів Древа пізнання повністю залежить від того, як і заради чого їх використовує сама людина. Тому плоди Древа пізнання можуть принести як користь, так і заподіяти шкоду, спрямувати до усвідомлення як Добра, так і Зла. Якщо Древо життя — це Вчитель, то Древо пізнання Добра та Зла — це швидше спокусник, що створює перешкоди та випробування на шляху до Істини та Мудрості, для того щоб людина навчилася розрізняти фальшиве від справжнього й нести відповідальність за свої думки, наміри та, як наслідок, вчинки.
Сокіл-Род — Першоптах і Першобог світу. У сокола має здатність перевтілюватися Род. Має вплив на долю богів і людей.
З самого початку світу був лише один безмежний Хаос мороку і тьми. Один всемогутній Бог розумів та знав, що Хаос — то всепоглинаюча тьма, яка оповила темним мороком вогонь і воду, небо і землю, так, що в тій величезній безодні не було ні кінця, ні краю.
Колись у цей безладний, однак могутній зародок майбутнього життя, з далекого Старого світу, з вічності у вічність, прилетіло всевидяще Око, аби утворити Новий світ. Те Око було завжди, бо було вічне. Бездонну прірву могутнього Хаосу своєю всевишньою силою пронизало божественне Око, і враз спинилося та пустило сльозу. З тієї кришталевої чистоти народився птах, на ім’я Сокіл — речник Божий. Його священний дух осяяв сім’я тієї безформної маси, аби зародити свідомість та буття. З грізним рокотом на те божественне сяйво ринула жахлива лавина безпробудної тьми, щоб опоганити та затьмарити золотаве пір’я першоптаха.
Солярні міфи— міфи походження, у яких центральним образом (персонажем) виступає Сонце; міфологізація Сонця та його впливу на земне життя. Солярні тісно пов'язані з лунарними міфами. У широкому розумінні обидві групи належать до так званих астральних міфів.
Образ Сонця як головного персонажа, божества наявний у міфології більшості народів світу. Це й не дивно, оскільки Сонце відіграє в житті як людини, так і всієї планети надзвичайно велику роль. Сонце освітлює вдень, зігріває, дарує життя. Люди з давніх-давен не могли не помітити та оцінити його значення. У давнину люди почитали та шанували Сонце, поклонялися йому як одному з основних богів. Сонце (як і решта небесних світил) для стародавніх людей було загадкою. Вони не знали та не могли знати справжньої його природи. Утім, стародавні люди намагалися пояснити її саме через міфи.
Час від зимового сонцестояння до весняного рівнодення належало Хорсові, якого представляли як чоловіка середніх років. За весну і початок літа (до літнього сонцестояння) відповідав Ярило - бог молодості і тілесних задоволень, чистоти і щирості. Його зображували як молодого вродливого юнака з золотисто-русявим волоссям і небесно-блакитними очима. У період від літнього сонцестояння до осіннього рівнодення входив в силу Дажбог - бог-воїн, який відповідає за благополуччя і успіх, бог, який дарує життя. Ну а зима вважалася часом старого сонця - Сварога, батька всіх богів.
Хорс — бог усеперемагаючої життєтворящої сили світла Дажбога, віддзеркаленої у місяці, ще з початку творення світу був призначений богами охоронцем сонячного світла у ночі, аби своїм світлом освітлювати темне земне царство.
З початку життя, коли богиня Зоря вперше сповістила світ про народження нового бога, який зродився тоді в небі і став жити на горі Хорив, де росте райське Дерево життя, став срібноликий Хорс божим служивцем з сонячним оком «побоженька» — місяця, небесного чоловіка, прапрадіда орія—хлібороба. Стали з тих незапам’ятних часів наші предки вельми вшановувати бога Хорса і місяця, бачачи, що місяць на небі не тільки найкраще небесне світило, а і богослуживець сходящого над землею Сонця—Дажбога, який невтомно упродовж віків удосвіта споряджає золотогривих коней й возить по небу свого отця. Колись місяць був чужинцем у небі і не світив уночі, а з приходом у світ владики зоряного неба став місяць вірним служивцем у Хорса, його божого світла, його пророчого часу, його майбутніх віків. Тому могутня всеперемагаюча сила Творця всеправедного світла у місяці має великий гіпнотичний вплив як для кожного живого створіння окремо, так і для всього сущого в цілому на землі. Світло великого віщуна в небі — то майбутнє Матері—Землі й орія.
Сонце (Коло, Золотеє коло, Світило, Око дня) — найулюбленішийобраз давньоукраїнської міфології, предмет найбільшого поклоніння давніх українців.
Тема: відображення сонця як живої істоти, яке намагалося скрасити власне життя одруженням (на дочці людини).
Ідея: не слід посягати на те, що тобі не належить; уславлення людської винахідливості (брат із сестрою втекли від сонця).
Дажбог (Даждьбог, Сонце-бог) — за найдавніших часів бог Сонця, світла й добра. На думку академіка Б. Рибакова, культ Дажбога сформувався за скіфських часів в VI—IV ст. до н. е. На початку н. е. стає богом лісів, гаїв, байраків, садів тощо. Один з найголовніших персонажів української міфології.В Києві ще за часів трипільської культури (IV—III тисячоліття до н. е.) було велике капище Дажбога — на Дажбоговій горі (нині Хоривиця).
За однією з легенд, Дажбог народився в багатодітній родині київського коваля Сварога. Коли в Києві почався голод, хлопчик приніс із гори зернятко, посадив його, і з нього виріс чудодійний кущ розкішної пшениці, якою люди й нагодувалися. Так Дажбог привчив людей сіяти пшеницю, вирощувати хліб, а батько його Сварог викував першого плуга. Коли Дажбог і Сварог почули про голод в країні росів то повезли хліб голодуючим. Але по дорозі Чорнобогове військо знищило валку з хлібом, а Дажбога і Сварога посікло. Боги Вирію оживили обох, взяли до себе, зробили богами.
Зображувався Дажбог у вигляді антропоморфного Сонця. З давніх-давен сонцеликий образ Дажбога малювався на вітрилах кораблів, що виходили із Санбатоса — Київської гавані на Почайні. Таке зображення є першогербом Києва.
Етіологічний міф це той, який намагається пояснити походження чогось, будь то Всесвіт, світ, надприродна істота, предмет або тварина. Як і всі міфи, він робить це з фантастичної та нереальної точки зору. Етіологічний термін походить від грецького слова етіос, що означає "причина" або "походження".
Теми, що висвітлюються в цьому типі міфу, пов’язані з походженням чи причиною певних природних явищ чи речей у фізичному світі. Етіологічні міфи є частиною усних традицій народів і служать поясненням властивостей сучасного явища.
Характеристики:
- має справу лише з тим, що пов’язано з походженням Всесвіту, світу чи всіх істот та об’єктів, що населяють його; тобто тварини, рослини, риба, скелі, гори, річки, моря тощо.
- Вони намагаються пояснити незрозумілі події в житті чи природі, такі як певні звичаї, походження раси, цивілізації чи племені чи метеорологічні явища.
- Вони дихотомічні за своєю суттю і включають персонажів, які представляють протилежні та непримиренні позиції. Наприклад, життя проти смерті, творіння проти руйнування, добра і зла, або боги проти людей.
- В рамках етіологічних міфів існує також неявна мораль; однак, його головна мета - не нав’язувати його, а переконувати за допомогою здорового глузду.
- Вони намагаються пояснити аспекти існування, які не піддаються кількісному вимірюванню, які однаково стосуються повсякденного життя людини та надприродних явищ.
- Часто такі фізичні явища, як народження, також можна трактувати як надприродну подію (наприклад, реінкарнацію).
- Вони не обов'язково повинні бути структуровані як цілісний набір ідей.
- Через етіологічні міфи пояснюються таємниці природи: від дуже простих або повсякденних речей, таких як дощ, світло чи вітер; навіть катаклізм або блискавку, які, можливо, важче зрозуміти.
Грім — за народними уявленнями, посланець бога-громовика, а значить неба й вогню. Разом із блискавицею — наймогутніша божественна сила. Громовеня — маленький грім, ніби дитина Грому. Предки порівнювали громові хмари з биками й коровами, а блискавки — з гострими зубами дракона, який полює за нечистою силою. Перший грім навесні має цілющу силу, тому коли вперше гримить, притуляються до дерева (дуба), щоб спина не боліла до нового грому в наступному році.
У народі 2 серпня / 20 липня називають громовим святом. Саме в цей час безліч злих духів зносять на ниви та поля чорні хмари. У боротьбі за врожай громовержець блискавицями відчайдушно розсікає їх: як змахне вогняною палицею — блисне, як ударить по чортові — то гримить. Грім — то рухається по небу колісниця Перуна. Грім — то летять сини Перуна разом зі своїм батьком- громовержцем, розбиваючи важкими кувалдами хмари. «Буде нас Господь громовим огнем карати. Да за тучами громовими сонечко не сходить», — кажуть у народі. У троїцькій обрядовій пісні співається: Туча з Громом домовилися: «Підем, Грім, погуляємо з тобою!»
Так наші пращури з гумором пояснювали, чому дощ іде невчасно й не там, де просять. Красиве явище — веселку — вони пов'язували з "дорогою янголів".
Є повір'я, що Бог має особливі сховища дощу. Коли треба пустити дощ на землю, Бог посилає пророка Іллю та глухого янгола. Вони набирають дощ у хмару і розносять його по світу. Часто буває, що дощ ллється кілька днів підряд. Це трапляється тому, що Бог каже глухому янголові: "Ходи там, де чорно", — а той чує: "Де вчора". Бог каже, щоб лив дощ, де просять, а глухий думає, що треба лити туди, де косять.
Райдуга — це "насос", що набирає воду з морів та рік у хмару. "Веселка" від того, що все навкруги стає веселішим; це дорога для янголів, які сходять з неба, щоб набрати води й вилити крізь особливе сито на землю у вигляді дощу.
У давнину люди вірили, що всі сили природи — то істоти, боги. Тому застерігали у міфах та легендах, щоб були обережними й не шкодили їм.
У міфі "Про вітер" один господар змолотив зерно й почав його віяти. А вітер усе йому заважав. От чоловік і кинув спересердя у нього ніж. Вітер щез, але чоловікові перестало таланити: за що не візьметься — погано скінчить.
Пішов чоловік у світ, покинувши господарство. Приходить до одного села, проситься до якоїсь хати переночувати, а господар каже, що не може його пустити, бо він же йому ногу ножем врізав.
Аж тоді зрозумів чолов’яга, що самого вітра поранив.
Героїчні міфи — про діяння героїв, облаштування ними світу для життя людей, добування/створення культурних благ.
Героїчні міфи пов'язані насамперед із конкретними людьми - політичними, державними діячами, лідерами, непересічними особистостями, що подаються загалові взірцями для наслідування.
Харизма має велике значення для створення героїчних міфів та псевдоміфів. Але ж для вдалого створення такого міфу дуже важливо вибрати об'єєкт, на базі якого буде створений образ героя. Для того, щоб наділити свого героя надприродними властивостями, він повинен також мати високий рівень загальнолюдських властивостей, які підносили б його над масами: сильну волю, яскраво виражені психічні та емоційні прояви. Також "герой" не тільки сам повинен безмежно вірити в свої надприродні властивості, але й мати так званий "хор", тобто групу послідовників, які б теж вірили в його силу та місію.
Велес — бог мистецтва, краси, музики, багатства людської душі, її щастя та любові. Опікун всього живого. Покровитель волхвів, ясновидців, віщунів. Своїм богом Велеса називають також люди різних ремесел та промислів.
Вельми любили та поважали наші далекі пращури бога Велеса. Вшановували великого мужа богині Мокоші, за те, що єднав людську Душу з душею сонця—неба, облагороджував її бажанням захоплюватись красою світу Божого.
Коли народився бог Велес, все на довкіллі зацвіло, засяяло, раділо все: звір у лісі, птиця в повітрі, риба у воді... Ніжна, ласкава мелодія заполонила мрії—надії людини, красою натхнення озвалася її душа у чарівній пісні і пішла мандрувати у світ, прославляючи бога всеперемагаючої краси, наповнюючи душу добротою життя, сіючи любов і взаєморозуміння поміж людьми.
У Рігведах, Священних Книгах Знань, оспіваний бог Виласа —опікун закоханих, сівач благополуччя, ошляхетнювач любові, виласкавець обдарованості. Колись у давнину піснетворець звався ласкавцем, тобто людиною, натхненою Виласом.
З початку Світу бог Вилас—Велес поріднив людину з твариною, навчив її пасти тварин, брати від них молоко, вирощувати їх на м’ясо, шкіру та вовну — шерсть. Пастухам та чередникам подарував сопілку і став їх охоронцем від диких звірів. Навчивши людину запрягати в плуга та воза тварин, бог Велес став для орійця—хлібороба справжнім наставником. Велес не тільки охоронець череди худоби на землі, але й пастух небесної отари хмар—корів у свого брата.
Одного разу бог Велес виступив проти самого бога Перуна. Чи то хотів викрасти бог Велес череду худоби у бога Перуна, а чи саму дружину громовержця, бо розсердив бога так, що той почав люто періщити небо і землю блискавицями. Став Велес ховатися під деревами, за камінням, перетворюватися в різних тварин. Після тієї боротьби пішов життєдайний дощ і стало все рости і родити на землі, за що люди і вдячні Велесові.
Берегиня – в давньослов’янській релігії – мати всього живого, первісне божество- захисник людини, богиня родючості, природи та добра.
З часом Берегиня стала охоронницею дому, її скульптурки знаходились у хатах, зображення-амулети носили на шиї. На початку літа вона кружляля у вир-водах на берегах річок, осяяна місячним промінням. Де бігала та пустувала Берегиня, трава росла зеленіша, а в полі пшениця густіша. З Х ст., тобто з часу прийняття християнства, символічний смисл Берегині (Венери) було перекладено на образ Богородиці.
Берегиня Саме жінка є істинною Берегинею, і лежить на Її тендітних плечах ведення домашнього господарства, народження виховання дітей, турбота про своїх близьких. Вона - Берегиня домашнього вогнища, уособлення родинного щастя. На картині видно, як тільки Вона проявилася зТонкого Світу, до неї потягнулося все живе, адже вона і є - Втілена Любов. У віруваннях древніх слов'ян - це Богиня, що береже та охороняє все живе.
Перун — бог блискавки й грому. Один з найголовніших персонажів давньоукраїнської міфології, «бог над богами». «Вони (анти) вважають, що один лише бог — повелитель грому й блискавки — є володарем над усім, і йому приносять у жертву биків і чинять інші священні обряди», — писав візантійський історик Прокопій Кесарійський в VI ст.
З початків нової ери в капищах (храмах) Перуна волхви щочетверга проголошували притчу про громовержця (тими ж словами, якими раніше, до нової ери, вшановували Білобога): «Світ пішов од тіла Перуна, сонце утворилось з лику Його, зоря — від уст, місяць — від грудей, дощ — від сліз, небо — від черепа Його, каміння — від костей, вода — від крові, ліси й трави — від волосся, хмари — від мозку, вітер — Його подих, грім — слово, а блискавка і зорі — Його погляд…».
За легендою, Перун творив з каменю й оживлював Білобог. Зображувався Перун срібночубим, золотовусим, з вогненними стрілами, золотим луком та важким молотом у руках. За повір’ям, гроза — це битва Перуна з Дивами та бісами, яких насилають Чорнобог, Мара та інші злі сили. Диви мають замурувати воду в хмарах, заморозити її, не дати впасти їй на землю, аби там утворилася посуха, загинули всі посіви, вимерли люди. Але Перун, роз’їжджаючи на золотій колісниці, в яку запряжені дев’ятеро крилатих золотогривих коней, вогненними стрілами знищує, розганяє дивів і бісів, а важким молотом розбиває обледенілі хмари й пускає на землю життєдайну вологу.
Космогонічний - перший міф будь-якої системи. Тут йдеться про те, як був створений світ. Як правило, творінню передує хаос (стародавня Греція), розрізненість, відсутність порядку (стародавній Єгипет), влада вогню і води (міфологія скандинавів) або землі і неба в світовому яйці (міфологія древньої Індії).
Всі космогонічні міфи світу об'єднує один сюжет: створення системи світопорядку навколо певної осі. Це може бути дерево - світовий ясен, як у древніх скандинавів, або світила щоб керувало ніччю і днем в іудейської традиції. Також «порядок з хаосу» може створити шлюбний союз. Так, в міфології древ
ньої Греції - це Уран і Гея, а в Полінезії - Папа і Ранги. Примітно, що поштовх всьому цьому дійству дає верховне божество: Вішну, Бог.
Цікаво, що сам Усесвіт нерідко зображували в образі величезного дерева, яке об’єднує три світи: підземний світ знаходиться в його корінні, земний — посередині стовбура, а небесний — у кроні. Власне уявлення про походження світу мали й давні слов’яни.
.jpg)
Це один з найбільш значущих міфів слов’ян. Оповідає він про протистояння Добра і Зла – Білого і Чорного богів.
Почалося все так: коли навколо було лише одне суцільне море, Білобог вирішив створити сушу, пославши свою тінь – Чорнобога – виконувати всю брудну роботу. Чорнобог все зробив, як годиться, проте, володіючи натурою егоїстичною і гордовитою, не побажав ділитися своєю владою над твердю з Білобогом, вирішивши останнього втопити.
Білобог з цієї ситуації виплутався, себе вбити не дозволив і навіть благословив землю, споруджену Чернобогом. Однак з появою суші, виникла одна маленька проблема: площа її росла експоненціально, погрожуючи поглинути все навколо.
Тоді Білобог послав на Землю свою делегацію з метою вивідати у Чернобога, як цю справу припинити. Ну, Чорнобог сів на козу і вирушив на переговори. Делегати ж, побачивши, що скаче до них на козі Чернобог, перейнялися комічністю цього видовища і вибухнули диким реготом. Чорнобог гумору не зрозумів, сильно образився і навідріз відмовився з ними розмовляти.
Тим часом, Білобог, все ще бажаючи врятувати Землю від зневоднення, вирішив влаштувати стеження за Чернобогом, змайструвавши з цією метою бджолу. Комаха з завданням впоралося успішно і вивідала секрет, що полягав у наступному: щоб припинити розростання суші, треба на ній накреслити хрест і сказати заповітне слово – «досить». Що Білобог і зробив.
Сказати, що Чорнобог був не радий – не сказати нічого. Бажаючи помститися, він прокляв Білобога, причому прокляв його вельми оригінально – за свою підлість Білобогу тепер належало все життя харчуватися бджолиним калом. Однак Білобог не розгубився, і зробив бджолині випорожнення солодкими, як цукор – так з’явився мед. Про те, як з’явилися люди, слов’яни чомусь не подумали… Головне, що мед є.
В усних творах слов’янських народів зберігся погляд дуже давніх людей на те, як було створено світ. Ще до початку світу, коли не було ні неба, ні землі, а саме́ лише синє море, то посеред того моря стояло велике дерево, що його різні слов’янські народи називали по-різному: дубом, явором, сосною, березою, яблунею та інше.
На тому дереві була золота кора, перло́ва роса, і сиділи на ньому дивовижні птахи. Дехто каже, що то були два голуби, а дехто — що сивий сокіл. Серед гілля того дерева роїлися бджоли, у його корінні жили всілякі тварини, на гілках знайшли притулок птахи.
Таке дерево, що існувало до початку світу, в міфологи називається світовим. А найголовніші істоти на ньому — два голуби і сивий сокіл. То не просто птиці. Це втілені у пташину подобу боги, які створили світ — заснували небо із сонцем, місяцем і зорями з синього та золотого каміння, а землю — із дрібного піску.
А ще давнішим є уявлення праслов’ян про світове яйце, з якого постає Всесвіт, або Бог-Творець, якому належить створити землю і все на ній... Недаремно деякі слов’янські племена вважали яйце символом життя. У християнстві й сьогодні яйце — головний символ Великоднього свята. Погляньте на українські великодні писанки. Ви бачите на них не тільки дивовижні візерунки, які за найдавнішими уявленнями мали магічну силу, але й зображення сонця, місяця, зірок, світового дерева, небесних оленів, коней, птахів та інше.
Сварог у древніх слов’ян є богом-творецем Всесвіту, чоловічим втіленням Роду, Богом неба та небесного вогню. Прабог, володар світу, батько українського пантеону. Від Сварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші Боги — його сини Сварожичі.В давні часи Сварог зображався лише символічно, бо він був збірним поняттям для всіх Богів-Місяців, але пізніше його зображали з топірцем у золотих руках, або з молотом у Небесній кузні. Він має епітет прекраснорукий, тобто Бог-митець. Саме від цього образу походить український вислів “золоті руки”, яким позначають майстрів якоїсь справи.
Сварог є втіленням космічних першопочатків Світла, Вогню, Повітря (Ефіру), а також Батьком зодіакальних сузір’їв, які отримали імена Сварожичів (по батькові). Давня чеська книга “Mater Verborum” — “Мати Слів” — перекладає наше ім’я Сварог словом Зодіак. Отже, Коло Свароже означає річне коло сузір’їв, тобто календар.
Культ, подібний до нашого Сварога, мала і Давня Греція, проте ніде не ставили йому кумирів, як єдиному Богові. Існували статуї дванадцяти Богам-сузір’ям. Римляни мали зодіакальне коло із зображенням тварин (власне знаків зодіаку) навколо Юпітера, статуя якого розміщувалась у центрі. Можливо, у грецькій міфології річне коло відповідаю дванадцяти титанам. Один із них має ім’я Гіперіон, що тотожне українському Перуну або зодіакальному сузір’ю Стрільця. У Візантійському хронографі Іоанна Малали (VI— VII ст.) є згадки про Гефеста і його сина Геліоса; наш літописець, перекладаючи цей уривок, називає Гефеста Сварогом, а його сина Геліоса – Дажбогом.
