av Стецюра Алина 4 år siden
403
Mer som dette
Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 року в містечку Новограді-Волинському. Батько письменниці, Петро Косач, був освіченою прогресивною людиною, членом Старої Громади, близьким товаришем Михайла Драгоманова. Мати, Ольга Косач, — відома в українській літературі письменниця під псевдонімом Олена Пчілка. Дівчинка виховувалася в культурному українському середовищі, де завжди панував дух національних традицій, піднесеного волелюбства, прагнення знань, вшанування передового суспільного досвіду. Змалечку, вражена тяжкою недугою, туберкульозом кісток, дівчина змушена була подовгу лежати прикутою до ліжка. І саме хвороба, і лікування її завдавали нестерпних мук, але мужня дівчинка терпляче зносила страждання. У перерві між нападами болю Леся вчилася, самотужки освоюючи нові й нові предмети. Програму їй складали батьки. Не довіряючи офіційній шкільній, вони розробили свою методику: самі добирали літературу, самі визначали обсяги необхідних знань з тієї чи іншої дисципліни. Іноземних мов Лесю навчили спеціально запрошені для цього вчителі.
Написана в Гелуані коло Каїра протягом трьох днів (27 – 29.04.1910 року) і пізніш не поправлялася, як вказано в примітках до видання творів Л. Українки 1923 року (т. IV, стор. 342). Це зауваження викликає певні сумніви; бо О. П. Косач розповіла авторові вступної статті до «Боярині» в цьому виданні, що в травні 1913 року, приїхавши до Києва, Леся читала в родинному колі свою поему. Читання, звичайно, не проходило без обговорення та відповідних зауважень.
Драматична поема «Бояриня» Лесі Українки – твір, який розкриває багато проблем, які є актуальними і сьогодні. І одна з них – патріотизм. Що ми називаємо патріотизмом? Так, усі знають, що це любов до рідної країни. Але любити можна по-різному. Одні люблять свою державу, тому що в них, так би мовити, немає вибору – тут народилися і живуть. Інші складають чудові гімни на її честь і на словах готові заради Батьківщини на все… Але коли приходить час діяти, такі псевдо патріоти кудись зникають, щоб з’явитися пізніше, коли все заспокоїться, і продовжити співати свої оди… І зовсім небагато таких людей, які люблять свою Вітчизну по-справжньому, які ладні заради неї багато чим пожертвувати, навіть, якщо виникне потреба, власним життям. До таких людей належала сама Леся Українка, належала до них і головна героїня драми «Бояриня» Оксана.
Семен розумів, що Оксана гине без Батьківщини, але не міг повернутися – служба у царя зобов’язувала його залишатися у Москві. А коли він, врешті-решт, вирішив повезти дружину на Україну, було вже занадто пізно – Оксана не могла наважитися подивитися в очі тим, хто залишився живим, доки вона «відсижувалася» у Москві. Оксана тут гинула, але саме щира любов до Батьківщини не давала їй повернутися на рідну землю…
Тож багато чому навчає нас драматична поема «Бояриня». Найголовніше ж, звичайно, це патріотизм. Якби ми любили свою державу так, як любила її ця молода жінка, то змогли б не лише втілити власні мрії, але й плідно працювати на користь своєї країни, підносячи її на вищий щабель. Тож любов до Батьківщини – це те, без чого не можна стати успішною людиною та справжнім громадянином.
Оксана – дівчинка-українка, яка опинилася у чужому краї. Здавалося б, усе чудово: потрапила вона до багатої родини, де її полюбили як рідну, поряд – коханий чоловік, чого ще треба? Та Оксана в’яла на чужині, мов та квітка. Вона сумувала за рідною домівкою, за Україною. Не могла дівчина призвичаїтись до чужих звичаїв та обрядів, не розуміла поведінки інших бояр, не могла нічого не робити – не розуміла сенсу такого життя… Так і залишилась жінка чужою у цій країні, куди привіз її чоловік. Та не могла вона повернутися додому, адже давала обітницю Степану, і вона це чудово розуміла. Хіба можна не захоплюватися такою відданістю та любов’ю до свого чоловіка? Чи є сьогодні такі шлюби, у яких обітниця ставиться вище особистого щастя?
Леся Українка також не могла оминути у своїй творчості теми кохання. І один з найкращих творів, присвячений цій тематиці, – драма-феєрія «Лісова пісня». У цьому творі кохання розгорілося між представниками двох різних світів – Мавкою, донькою природи, і Лукашем, звичайним сільським хлопцем. Це почуття виникло у них раптово і розгорілося як полум`я. Мавка, прокинувшись від зимового сну, почула, як Лукаш грає на сопілці. Ця музика вразила її, пробудила душу… Вона сама знайшла Лукаша… Їхні почуття були щирі і безпосередні, як сама природа. Вони кохали одне одного такими, якими вони були. Але Лукаш – усього лише людина. Він забрав Мавку з лісу до свого будинку, його мати перевдягла її у якесь дрантя і заставила робити те, що вона просто не могла – жати, тобто нищити природу, частиною якої була, власне, і сама дівчина. Як і в нашому житті, любов знищила сіра буденність. Мавка перестала бути вільною, бути собою. Вона не була вправною господинею, не була щасливою на людському обійсті. Можливо, саме це і пригасило почуття Лукаша. Він прийняв іншу жінку, Мавка ж не змогла забути коханого…
Сюжет розвивається стрімко. Дитина лісу Мавка, розбуджена голосом сопілки сільського парубка Лукаша, прокидається од зимового сну (зав’язка). Вони закохуються. Проте кохання Лукаша згодом в’яне, як і все в природі пізнього літа. Він не в змозі зробити вибір між вимріяним світом і буденщиною. Тоді й з’являється молодиця Килина — втілення бездуховності й моральної обмеженості. Вона в усьому протистоїть Мавці — уособленню любові й краси (розвиток дії). Коли Лукаш зраджує кохану і сватає Килину, охоплена відчаєм Мавка втрачає бажання жити й добровільно погоджується покинути цей світ, зникнути «у підземеллі темного Марища» — «Того, що в скалі сидить» (передкульмінація).
У третій дії драми Лукаш стає вовкулакою, але Мавка жаліє коханого, прощає його і повертає йому людську подобу. Одначе надто багато смутку довелося, пережити Мавці — вона перетворюється на Вербу. Мати й Килина, які понад усе прагнуть багатства, постійно сваряться й бідніють. Розлючена Килина хоче зрубати Вербу-Мавку, але Перелесник (дух вогню) запалює Вербу, а з нею згоряє все господарство (кульмінація). Мати й Килина повертаються в село, а Лукаш залишається в зимовому лісі, де був іцасливим з коханою, і поступово замерзає (розв’язка).
Мавка в «Лісовій пісні» виступає як невмируща сила природи, як безсмертна краса, що у своєму плині і розвитку стає вічним життєвим джерелом мистецького натхнення. «Дяка щира тобі, ніченько–чарівниченько, Що закрила ти моє личенько! І вам, стежечки, як мережечки, Що вели мене до березочки! Ой, сховай мене, ти, сестриченько!»
Безмежні українські ліси з давніх-давен приховують безліч таємниць і загадок. Тут, серед столітніх дерев, живуть незвичайні міфічні істоти, а серед них — Мавка, Душа і новообрана Берегиня Лісу. Її головне покликання — захищати Ліс та його головний скарб — Джерело життя — від будь-яких зазіхань людей.
Лукаш — звичайний сільський хлопець, який дуже любить музику і весь свій талант вкладає у гру на сопілці. Лукаш мріє стати музикантом і виїхати в місто, але він дуже боїться грати у присутності інших людей і ніяк не може подолати свій страх. Та саме завдяки його музиці відбувається неймовірне: Мавка і Лукаш зустрічаються і закохуються одне в одного.
Їхній союз і без того майже неможливий, але перешкод стає ще більше, коли в селі з’являється пожадлива і всемогутня Килина. Вона обіцяє людям відродити стару лісопильню неподалік від Лісу, що є лише прикриттям для її справжньої мети, — дістатися до Джерела життя.
"Лісова пісня" Лесі Українки стане віртуальною реальністю. У Сполучених Штатах готують до запуску
"Лісова пісня" Лесі Українки стане віртуальною реальністю
комп'ютерну гру за мотивами української драми, йдеться в сюжеті ТСН.19:30.
Створює її команда американців, у складі яких є й українець – одесит Дмитро Верьовка. Щоби творці програми краще розуміли реалії і побут персонажів гри, він навіть організував їм спеціальну поїздку на Волинь.
Гра вийде у масовий продаж за півтора роки. В ній уже є Лукаш і його мати, Той, що в скелі сидить і домовик. Все це – персонажі, кожен з яких матиме свою роль і місію. Але найголовніше – мову. Попри те, що гра створюється в Сполучених Штатах, всі її герої говоритимуть українською.
«Я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе», – це уривок із листа Лесі Українки Сергію Мержинському, коханому чоловікові, який помирав у неї на руках.
Ця історія кохання, як і багато інших, не менш драматичних і захоплюючих фактів із життя письменниці, школярам якщо і відома, то побіжно.
За шість років до смерті Лесі Українка одружилася. Її чоловіком став добрий друг Климент Квітка. Біографи вважають, що між ними не було пристрасті, втім була глибока дружба, довіра та опіка. Він був на 9 років молодшим від Лесі. Займався музикою та етнографією, хоч і був юристом. Відомо, що до останніх днів Квітка ревнував Лесю до Мержинського.
Українці, які саме у школі починають знайомство із Лесею Українкою, знають про її тяжку хворобу, про цілу літературну династію (її дядько – сам Михайло Драгоманов), можливо, про дружбу письменниці з іншими, не менш хрестоматійними постатями – Іваном Франком, Ольгою Кобилянською, Василем Стефаником.
Однак багато досягнень Лесі Українки донині залишаються невідомими широкому загалу, погоджується літературознавець Тамара Гундорова. У розмові з Радіо Свобода вона каже: теми, які у своїх творах піднімала Леся Українка, визначали не лише українську культуру початку 20-го століття – мова йде про глобальний контекст.
«Леся Українка – передовсім письменниця для дорослих. Особливо у своїх драмах вона надзвичайно серйозна. У своїх драмах вона піднеслася до такого рівня трагізму, античного звучання – і в своїй «Касандрі», і в «Одержимій»», – зазначає Тамара Гундорова.
Як літературознавець і критик Леся Українка заявила про себе ще на початку 1895 року. Усі відомі літературнокритичні та публіцистичні статті, у тому чис лі й незакінчені, вміщені у томі 8. З них можна виокремити літературнокритичні праці, присвячені проблемам розвитку зарубіжних літератур: італійської, французької, німецької, польської, скандинавських країн та українського красного письменства, а також дві публіцистичні статті: «Безпардонний патріотизм» та «Не так тії вороги, як добрії люди». Більшість критичних розвідок написано спеціально для петербурзького журналу «Жизнь», з яким Леся Українка співпрацювала у 1900–1901 рр. Це, зокрема, «Два направления в но вейшей итальянской литературе», «Малорусские писатели на Буковине», «Новые перспективы и старые тени» («Новая женщина» западноевропейской беллетристики»), «Заметки о новейшей польской литературе», «Михаэль Крамер (Последняя драма Гергардт Гауптмана)». Остання не була надрукована у зв’язку із закриттям журналу і знайдена в його архіві у 1973 р.
Літературна діяльність Лесі Українки пожвавилася з середини 80-их pp., коли Косачі переїхали до Києва і в оточенні родин Лисенків і Старицьких вона увійшла до літературного гуртка «Плеяда». 1892 у Львові вийшла «Книга пісень» Генріха Гейне в перекладах Лесі Українки (спільно з М. Славінським). Перша збірка її оригінальних поезій «На крилах пісень» з'явилася у Львові (1893, друге видання в Києві 1904), там же вийшла й друга збірка «Думи і мрії» (1899), третя «Відгуки» (1902) — в Чернівцях.
Після того Леся Українка працювала ціле десятиліття і написала понад сотню віршів, з яких половина за її життя не була надрукована.
В канон української літератури Леся Українка ввійшла передусім як поетеса мужності й боротьби. Тематично багату її лірику трохи умовно (з уваги на взаємозв'язок мотивів) можна поділити на особисту, пейзажну та громадянську. Головні теми її ранніх ліричних поезій: краса природи, любов до рідного краю, особисті переживання, призначення поета й роль поетичного слова, соціальні та громадські мотиви. У перших творах її помітні впливи Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького
Лесю і її брата Михайла у сім’ї називали спільним іменем – «Мишелосіє» через нерозлучність. Проте сина мати ставила вище за Лесю — її довго вважала малорозвиненою. Крім того, не любила її вдачі. До 5-го класу навіть не віддавала до школи, а навчала вдома за власною програмою.
Згідно з найпоширенішою версією, хвороба поетеси — наслідок застуди. 19 січня (6 січня за старим стилем) 1881 року дівчинка пішла на Стир подивитися, як святять воду. Людей зібралося багато і поверх льоду стала набиратися вода. Леся була взута у валянки, які промокли, через це у неї дуже змерзли ноги.
Особливе місце посідала музика в житті Лесі Українки. Її зв'язки з
музичним мистецтвом були постійними й різноманітними. В одному з листів до свого дядька М. Драгоманова вона писала: «З мене вийшов би далеко кращий музикант, ніж поет, та тільки біда, що «натура» втяла мені кепський жарт».
