par Юля Дахненко Il y a 5 années
601
Plus de détails
Мовозна́вство, або лінгвістика — наука, що вивчає мову в усій складності її прояву; наука про мову взагалі й окремі мови світу як індивідуальних її представників. Це наука про мову.
Фразеологія - це розділ мовознавства, що вивчає фразеологічну систему мови.
Об'єктом вивчення фразеології як мовознавчої дисципліни є сукупність усіх фразеологічних одиниць (фразеологізмів) мови. Предметом фразеології є вивчення типологічних ознак фразеологізмів, дослідження природи і їх сутності, закономірностей функціонування.
Фразеологізмом (фразеологічною одиницею) називається "лексико-граматична єдність двох і більше компонентів, граматично організованих за моделлю словосполучення чи речення, яка, маючи цілісне значення, відтворюється у мовленні за традицією, автоматично".11 Наприклад: байдики бити (ледарювати); показати, де раки зимують (провчити, покарати); лебедина пісня (останній вияв таланту); стати на ноги (одужати).
Фразеологiчнi сполучення – семантично подiльнi одиницi, компоненти яких мають певну самостiйнiсть. Один з компонентiв є
стiйким i не може замiнюватись, а iншi можуть мати взаємну замiну.
Фразеологiчнi спрощення – семантично неподiльнi одиницi, значення яких не пов’язанi зi значенням компонентiв.
Наприклад: як коровi сiдло.
Лексика (від гр. lexicos - той, що відноситься до слова) - це сукупність слів, які вживаються у мові.
Наука, яка вивчає словниковий склад мови - значення слів, їх походження, зв'язок з іншими словами, має назву лексикологія (від гр. lexis - слово і logos - вчення).
Збором та систематизацією слів, а також теорією та практикою укладання словників займається лексикографія.
Розмовна лексика, яку ще називають просторічною, використовується в побуті при невимушеному, неофіційному спілкуванні. Цей різновид лексики об’єднує дві групи слів.
До першої групи слів належать не літературні слова, тобто слова, що вживаються з порушенням вимови, правил, роду, відмінювання і так далі. Наприклад, часто можна почути «тудою» замість «туди», або «тута» замість «тут». Часто в мовленні ми скорочуємо склади і слова. Наприклад, «хо» замість «хочу», це не ускладнює розуміння сказаного, однак не відповідає літературним нормам мови.
Друга група слів – це слова, що мають ознаки згрубілості, зниженості, фамільярності. Наприклад, училка (вчителька), братан (товариш), фізра (фізична культура), моцик (мотоцикл, мопед), припертися (прийти), втюритися (закохатися), жерти (їсти).
До розряду книжкової лексики входять такі стилістично обмежені і закріплені у своєму вживанні слова, що зустрічаються переважно в писемній мові.
ЗАСТАРІЛІ СЛОВА
Зникнення в мові слів і окремих значень являє собою складне явище, що відбувається повільно і не відразу. Втрата слова чи його значення - наслідок тривалого процесу архаізації відповідного мовного факту, коли він з явища активного словникового запасу спочатку робиться надбанням пасивного словника, і лише потім поступово забувається і зовсім зникає з мови.
Цей процес не являє собою прямолінійного процесу; у ряді випадків застарілі слова згодом знову повертаються в активний запас лексики мови.
Природно, що велике значення в ступені застарілості того чи іншого слова й окремого значення має час виходу його з активного вживання. У великій мірі вони визначаються також:
1) місцем даного слова з відповідним значенням у номінативній системі загальнонародної мови;
2) первісною поширеністю слова і тривалістю споживання в складі активного словника;
3) наявністю чи відсутністю ясним і безпосереднім зв'язком з родинними словами.
Речення — це синтаксична одиниця, що виражає певну думку, має інтонаційну та смислову завершеність і служить для спілкування.
складне речення має дві і більше граматичних основ:
Осінь почалася, і птахи відлетіли.
І вийде день. і знов огорне ніч, по колу підуть зустрічі, прощання (В. Беля). Навіщо має битися серце, якщо його ніхто не чує (В. Думанський).
Просте речення має одну граматичну основу:
Осінь почалася. Непомітно вечір підіймався. Дедалі більше cіріє. тиша (І. Коваль).
Увага! Підмет підкреслюється однією суцільною лінією, а присудок – двома.
Пунктуація (від латинського -, що означає крапка) - це система правил уживання на письмі розділових знаків і розділ мовознавчої науки про використання розділових знаків.
Кома, поставлена в цьому реченні, позначатиме межу між двома частинами уже складного речення, у якому висловлена зовсім інша думка: у кімнаті лише одна особа і саме вона задумалася. Кожна з частин складного речення структурно неповна. Саме слово один у цих двох реченнях сприймається по-різному: у першому - це числівник, у другому - займенник (прономіналізоване слово).
Розділові знаки - це частина графічної системи мови, умовно прийняті значки (крапка, кома, тире та ін.), що вживаються на письмі для членування тексту за змістом та інтонацією. Наприклад, у тексті Я знову був серед природи, Я скучив за нею. Адже за роки партизанської боротьби я звик до лісу, до лук, до небесного простору (Ю. Зба-нацький) логічно виділяються три речення, у кінці яких ставиться крапка. Після другого речення крапки недостатньо: автор тексту ставить багато крапок, щоб передати душевний стан людини, яка після довгого часу потрапляє знову на лоно природи, в ліс, і її охоплюють спогади про роки партизанської боротьби. У третьому реченні коми відповідають інтонації переліку, яка властива однорідним членам.
Призначення розділових знаків - полегшити читачеві сприйняття написаного.
Орфографія (від грецьких orthos - правильний і grapho - пишу) - це система загальноприйнятих правил написання слів якої-небудь мови і розділ мовознавства, який вивчає правопис слів. Українська орфографія вивчає правила написання значущих частин слова, вживання великої букви, правила переносу слів з рядка в рядок, правила написання слів разом, окремо і через дефіс.
Фонетика - це розділ мовознавства, в якому вивчається звукова система мовлення.
Завдання фонетики - вивчити загальні закономірності творення звуків, їх класифікацію, схарактеризувати звукові зміни, визначити інші фонетичні одиниці - склад і наголос.
Приголосних звуків в українській мові 32. Вони утворюють пари за дзвінкістю - глухістю і за твердістю - м'якістю.
Дзвінкі: [б], [д], [дж], [г], [ґ], [з], [з'], [ж], [дз], [дз'];
Глухі: [п], [т], [ч], [к], [х], [с], [С], [ш], [ц], [ц'], [ф].
Глухий звук [ф] не має відповідного дзвінкого.
М'які: [д'], [ті, [з'], [сі, [л'], [н'], [ц'], [дз'], [й], [р'].
Тверді: [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], [ц], [дз], [р], [б], [п], [в], [м], [ф], И, М, [к], [х], [ж], [дж], [ч], [ш].
М'який звук [й] не має відповідного йому твердого. Тверді приголосні [б], [п], [м], [в], [ф], [г], [г], [к], [х], [ж], [ч], [ш], [дж] не мають відповідних їм м'яких, але перед [і] напівпом'якшена їх вимова є орфоепічною нормою сучасної української літературної мови.
До губних приголосних належать [б], [п], [м], [ф], [в].
В українській мові шість голосних звуків - [а], [о], [у], [е], [и], [і]. Найістотнішою ознакою розрізнення голосних звуків є зміна об'єму й форми ротової порожнини, зумовленої рухами губ і язика. За роботою губ українські голосні переділяються на лабіалізовані, під час вимови яких губи заокруглюються і витягуються вперед ([о], [у]), і нелабіалі-зовані, що утворюються без активної участі губ ([а], [е], [і], [и]).
Голосні звуки [а], [о], [у] можуть вживатися і після твердих, і після м'яких, [и] - лише після твердих.
