por Світлана Бугера hace 7 meses
113
Ver más
Тіртея змальовані дві долі людини-воїна. Хоробрий воїн може загинути, але ця смерть почесна, тому що вона заради батьківщини та своєї сім’ї. Воїн-зрадник буде вигнаний з полісу, стане жебраком і буде поневірятися разом із своєю сім’єю, не знайде ані пошани, ані жалю, ані співчуття. Автор поезії хоче довести, що почесніше бути хоробрим воїном і загинути.
Старі Платон і Савка у творі "Ніч перед боєм" нагадують, що втрата батьківщини страшніша за смерть. Обвинувачення старого Платона звучать гіркою правдою. Вони нагадують воякам про високу місію захисників Вітчизни та зміцнюють їхню віру в перемогу. Саме докори дідів перевернули свідомість командира. Перш за все, діди трималися простої думки, що не можна відступати, бо «скільки землі доведеться відбирати назад. А це ж усе кров!»
Відмінне у цих двох творів:
герої ("Ніч перед боєм"-Солдати і рибалки, "Добре вмирати тому..."-Тіртея змальовані дві долі людини-воїна. Хоробрий воїн: може загинути, але ця смерть почесна, тому що вона заради батьківщини та своєї сім’ї. Воїн-зрадник: буде вигнаний з полісу, стане жебраком і буде поневірятися разом із своєю сім’єю, не знайде ані пошани, ані жалю, ані співчуття.);
"Ніч перед боєм" — оповідання українського письменника Олександра Довженка. «Ніч перед боєм» — це розповідь про дідів, із якими зустрічався сам О. Довженко. Уперше твір було надруковано як нарис, як документ. Жанрове визначення «оповідання» з'явилося в пізніших передруках.
Сам же О. Довженко був переконаний, що в центрі твору має бути образ сучасника, достойний слави предків. «В нашу, величнішу від усіх великих воєн, в цю от трагедійну пору, невже ж бо нікого поставити на зразок у великі горді лави? Невже, пак, нікому стати поруч? Невже так висохли, позморщувались душі? Чи не звелися лицарі? Чи не змарнів наш рід? Ні, не змарнів наш рід! Не перевелися й лицарі на нашій землі. Жива душа народна. Є кому стати з Богуном і з Байдою, є кому стать!» І в оповіданні «Ніч перед боєм» письменник створив героїчні образи так, як це робив український народ у своїх думах та піснях.
Цитата - це порівняно короткий уривок з літературного, наукового чи будь-якого іншого опублікованого твору, який використовується, з обов'язковим посиланням на його автора і джерела цитування, іншою особою у своєму творі з метою зробити зрозумілішими свої твердження або для посилання на погляди іншого автора в автентичному формулюванні.
"Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі!"
"Не з тієї пляшки наливаєте. П'єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п'єте. Це, хлопці, не ваші напої. Це напої бабські. А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино."
"Людська душа молодецька сильніша за всяку танкетку! Була, єсть і буде!"
"Стійте тікать! Чим же далі ви тікаєте, тим більше крові проллється! Та не тільки вашої, солдатської, а й материнської, й дитячої крові."
"Душа, хлопче, вона буває всяка. Одна глибока і бистра, як Дніпро, друга — як Десна ось, третя — як калюжа, до кісточки, а часом буває, що й калюжки нема, а так щось мокреньке, неначе, звиняйте, віл покропив."
"Що у військовому статуті сказано про війну — ну? Хто скаже? Мовчите, вояки. Сказано: коли цілиш у ворога, возненавидь ціль."
"Чого вони так тієї смерті бояться? Раз уже війна, так її нічого боятися. Уже якщо судилася вона кому, то не втечеш од неї нікуди."
Аналіз літературного твору (грецьк. analysis — розклад, розчленування) — логічна процедура, суть якої полягає у розчленуванні цілісного літературного твору на компоненти, елементи, в розгляді кожного з них зокрема та у взаємозв’язках з метою осягнення, характеристики своєрідності цього твору. Аналіз літературного твору опосередковується розумінням специфіки художньої літератури і структури літературного твору, його безпосереднім естетичним сприйняттям.
Сюжет — система подій в художньому творі, в ході яких розкриваються характери персонажів і головна ідея. Оскільки події подаються у розвитку, в основі сюжету лежить конфлікт. Конфлікти бувають різноманітні: соціальні, любовні, психологічні, виробничі тощо. У художньому творі, як правило, є різні види конфліктів.
Класичний сюжет має такі елементи:
Розв'язка: розмова під час переправи і героїчний вчинок дідів дають солдатам справжній урок патріотизму і любові до рідної землі. Петро Колодуб стає безстрашним воїном і разом зі своїми солдатами віддає честь загиблим героям. Може здатися, що незвичайні особистості, учинки яких оспівані в думах та історичних піснях, давно в минулому. Однак автор оповідання доводить, що це не так: у будь-яку епоху у хвилини важких випробувань неодмінно знайдуться сильні духом герої, готові на подвиг в ім'я Батьківщини.
Кульмінація: дід Платон і дід Савка перевозять німців через річку, але на середині річки топлять човен з ворогом і гинуть самі. В оповіданні "Ніч перед боєм" немає батальних сцен, проте героїчні образи та психологічна насиченість роблять твір романтичним. Дідусі нагадують воякам про високу місію захисників Вітчизни та зміцнюють їхню віру в перемогу. І це не порожні слова, бо вони підтверджені діями. Звичайні рибалки, які, здавалося б, занадто суворо докоряли військовим за слабкість і страх, у вирішальний момент самі без вагань жертвують життям і знищують ворогів.
Зав'язка: солдати приходять до діда Платона і діда Савки і просять перевезти їх човном через Десну. Під вогнем ворожої артилерії рятують вони Колодуба та його бойових побратимів, переправляючи їх на човнах через Десну. Але найбільшого напруження оповідь сягає тоді, коли звучать гнівні голоси справжніх українських патріотів, гіркі докори відступаючим бійцям від імені всіх, кого полишають вони на поталу окупантам, — матерів, батьків, дітей, сестер і дружин. Сама земля українська, здається, говорить їхніми устами, і незмірним тягарем лягає на душі молодих воїнів.
Експозиція: солдати говорять в окопі. Молодих танкістів цікавить перед боєм "внутрішній секрет" героїзму їхнього старшого товариша, Героя Радянського Союзу Петра Колодуба. І на очах захоплених слухачів починає розгортатися, немов жива картина, історія подвигу двох звичайних українських трударів – діда Савки та діда Платона.
Проблеми:
Проблематика — аспект змісту твору, на якому акцентує свою увагу автор. Коло проблем, охоплених авторським інтересом, питань, поставлених у творі, становить його проблематику. Дозвіл поставленої у творі художнього завдання – частина творчого процесу письменника, що знаходить своє втілення в проблематиці його твори. Проблематика художнього твору безпосередньо пов'язана з авторським задумом.
Основна думка: «Життя – бо ваше вже, а не моє. А тільки я так скажу вам на прощання. Не з тієї пляшки наливаєте. П’єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п’єте. Це, хлопці, не ваші напої. Це напої бабські. А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино. А жаль — це не ваше занятіє. Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі!»
У цих словах діда Платона виражена основна думка твору. У такий спосіб Довженко виявив своє бачення ситуації, пропагуючи таку необхідну на той час «науку ненависті». Її своєчасність та актуальність стверджує в оповіданні командир Петро Колодуб, від імені якого ведеться розповідь. Для нього, як і для багатьох відступаючих бійців, переправа через Десну стала справжнім духовним очищенням. Тоді, як сам про те розповідає, його охопив сором і розпач, зникли жаль і туга, натомість «нестерпний вогонь пропік наскрізь». Завдяки цьому вогню, що викресав дід Платон, тепер він, капітан Колодуб, «у бою сторукий, помножений стократ на гнів і ненависть».
Найвищої емоційної напруги сповнений в оповіданні епізод незвичайної смерті мужніх дідів. Платон і Савка гинуть, потопивши посеред Десни свій човен, вщерть наповнений фашистами. Ця драматична сцена теж працює на основну ідею твору. Адже героїчний вчинок дідів — це приклад мужності та відваги для відступаючих бійців, це переконливе підтвердження істинності та щирості їхньої науки.
Основна думка твору – це центральна ідея, яка визначає зміст і значення літературного твору. Вона може передаватися через розповідь, діалоги, монологи або символи. Основна думка є своєрідною “душою” твору, яка викликає інтерес, спонукає до міркувань і залишає слід у серцях читачів.
Головна ідея твору відображає основну мету автора. Це його особисті роздуми чи погляди на життя, які він намагається передати. Головна ідея може бути носієм соціального, філософського або морального послання.
Тема оповідання – джерело перемоги радянських воїнів, їхньої сили. Відображення віри у перемогу звичайних людей Платона Півторака і діда Савки, розкриття їх ролі у формуванні світогляду Петра Колодуба та інших героїв – захисників Вітчизни; Мова йде і про витоки мужності народу, і про уславлену в оповіданні атмосферу товариства і братства. Довженко по-своєму переповідає козацьку цінність товариства: «Пройдуть літа, але одне зостанеться незмінно вірним і незабутнім – високе і благородне почуття товариства і братства всіх юнаків, що розбили і стерли з лиця землі фашистське божевілля». Перед боєм Довженко вимальовує ідилічну картину: «Бійці сиділи… притулившись один до одного чи обнявши один одного. Всі вони були різні і всі рідні. Усіх їх об’єднувало почуття єдиної сім’ї…»
Але таке ставлення до товаришів з’явилось у солдатів не одразу. Питання, яке мучило Довженка все життя – як могли бійці лишити рідну землю, відступаючи, майже тікаючи від німців? Письменник, як і його герой-командир, не може виправдати воїнів, що полишали на страждання народ, що винні у пролитті крові «не тільки вашої, солдатської, а й материнської, й дитячої крові».
Тема художнього твору — це коло подій, життєвих явищ, представлених у художньому творі, у тісному зв'язку з проблемами, які з них постають і потребують осмислення. Тема, в свою чергу, включає:
Ідея: уславлення героїчного подвигу народу у боротьбі проти фашистської навали. «Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі!»
Ідея твору (від грец. «вигляд, первообраз») ядро авторського задуму, основна думка про змальовані у творі явища, висвітленню якої підпорядковані всі образи і художні засоби твору (Ідеали і переконання, які автор прагне донести до читача через свій твір). Ідею твору можна характеризувати:
Ніч перед боєм» - чи не єдине Довженкове оповідання, що не викликало спротиву влади. Можливо, тому, що у часи війни поблажливо ставились до будь-яких дивацтв, приділяючи увагу тільки тому, чи спрямований певний твір на підтримку моральної стійкості воїнів. А «Ніч перед боєм» - саме такий твір.
Цікаво, що «Ніч перед боєм» абсолютно відповідає ідеології так званого «соціалістичного реалізму» - навіть не літературного напряму, а творчого методу, який полягає в ідейному керуванні мистецтвом. Оскільки мета партійного керівництва як раз і полягала в перемозі, типовий герой у типових обставинах твору про війну соціалістичного реалізму був хоробрим воїном, командиром, солдатом або простою людиною, переповненою ненавистю до ворога. Таким чином, реалістичний за напрямом твір «Ніч перед боєм» у радянські часи легко називали твором соцреалізму. За жанром це оповідання.
Жанр – це елемент систематизації літературного твору. У теорії літератури, що її вперше почав розробляти ще Арістотель, твори поділяються на три роди, які, своєю чергою, поділяються на жанри:
Оповідання «Ніч перед боєм» Довженко написав у 1942 році. У самому оповіданні вказане місце написання - Південно-Західний фронт. Довженко як воєнний журналіст у той час перебував на фронті і був свідком відступу радянських солдатів і багатьох подій, подібних описаній. Оповідання автор написав за один місяць. Його надрукували в газеті «Красная звезда» російською мовою, а потім — у форматі маленької книжечки-метелика, яку поширювали на фронті. Ним зачитувалися бійці, водночас це був один із небагатьох Довженкових творів, схвально сприйнятих владою.
Символ – (від давньогрец. Symbolon – знак, прикмета) – багатозначний алегоричний образ, заснований на подобі, схожості або спільності предметів і явищ життя. На відміну від метафори, образ-символ багатозначний. Він допускає, що у читача можуть виникнути найрізноманітніші асоціації. 
е не збігається зі значенням слова-метафори.
Вогонь є символом незнищенності людської віри, надії, духовності, продовження кращого життя. Вогонь у цьому творі є символом очищення і боротьби. Цей вогонь - ясний, чистий, палючий.
У народних творах дуже поширеним є символ ночі. Згідно з уявленням наших предків ніч – це найбільш
важлива для життя людини часова доба. Але пізніше під впливом християнства ніч почала асоціюватися
з темними силами, стала небезпечною. Тобто ніч стає чорною, злою та водночас могутньою. Вона також часто асоціюється зі сном, смертю, символізує зубожіння, суспільну стагнацію.
Образи дідів − символ непоказного героїзму простих українських селян, які стають прикладом для воїнів – захисників, впливають на формування їх бойового духу. Образи старих рибалок – то приклад нескореності, віри в майбутнє рідного народу, уміння піти на самопожертву, здійснити героїчний вчинок. Серця воїнів, почувши слово простого народу, сповнюються патріотизмом, гордістю за своє походження, за свій нескорений духом і трагічними сторінками життя народ.
Човен– символ неоднозначний. Він може означати силу, яка оберігає від усього лихого і гарантувати безпеку, як-от, Ноїв ковчег; або силу, яка нездоланно несе за течією життя до берега вічного спочинку. Тож човен виступає образом «перевізника» на «той бік»… Бо царство покійних далеко від людей живих, за морями-океанами, яких без човна не здолати…
Образ Десни став для митця концептуальним‚ наскрізним. Це синонім України‚ дитинства: «Одна лише Десна зосталася нетлінною у стомленій уяві. Свята‚ чиста річка моїх дитячих незабутніх літ і мрій. Згадуючи тебе вже много літ‚ я завжди добрішав‚ почував себе невичерпно-багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя». Не забуваймо‚ що доля О. Довженка склалася так‚ що він значну частину свого життя прожив поза межами України і лиш у своїй творчості він міг зустрічатися з рідним краєм‚ зокрема з Десною‚ з якої у нього починалася Україна‚ Батьківщина. Образ води у письменника складний і багатоплановий‚ це семантичний комплекс‚ він має філософську заглибленість. У цих творах виразно виступає семантика «небуття» в образі річки. Особливо відчувається це в описах воєнних переправ.
Вірш «Добре вмирати тому…» Тіртея носить повчальний характер, тому й називають його елегією. У центрі сюжету є два персонажі, про чиї долі і розповідає автор. Це люди-воїни, які готові навіть померти, захищаючи Батьківщину, але не проявити слабкість, злякавшись небезпеки. Смерть вважається почесною, якщо воїн віддає своє життя заради захисту родини і країни. А того, хто злякається смерті і втече, рятуючи своє життя тоді, коли мав би захищати територію і своїх людей, чекає те, що може стати навіть страшнішим за смерть – зневага людей і необхідність постійно переховуватись від тих, хто вважає його зрадником. Автор переконаний (і намагається довести це читачам), що краще залишитись у пам’яті близьких і інших людей хоробрим воїном, нехай і посмертно, аніж осоромити себе і всю свою родину знеславити, проявивши слабкість. Такого зрадника вже не будуть поважати і сприймати, тому він все одно буде змушений поневірятись світами, не знаючи жалю. Письменник вважає, що чесна людина просто зобов’язана ставати на захист Вітчизни, а для цього вона має бути сміливою, благородною і безстрашною, готовою на будь-які жертви. У творі автор використовує різні художні засоби, наприклад, епітети і метафори, які роблять текст реалістичнішим і живішим.
Елегія - це слово, яке походить з латинської мови і яке, у свою чергу, позначає його з грецької, зокрема від слова elegos, яке ми могли б перекласти як сумну чи меланхолічну пісню. Це грецькі поети, а пізніше римляни писали елегії, і спочатку вони складалися з фіксованої метрики, яка могла бути гексаметрами або пентаметрами. Елегія вірш , яке належить ліричному жанру , як ода, гімн або еклога, в якому поет звеличує якесь почуття.
Головна думка: краще вмерти за вітчизну, ніж бути втікачем, а потім жебракувати по світу. Головне для воїна – чесно загинути в бою за батьківщину, захищаючи її до останнього подиху, ніж вкрити себе безслав’ям боягуза.
Тіртей — давньогрецький поет, що жив у середині VII ст. до н. е., є напівлегендарною особою. Із його ім’ям пов’язана антична легенда. Переповідають, що афіняни послали Тіртея на допомогу спартанцям, щоб поглузувати з них, коли спартанці, за вказівкою дельфійського оракула, попросили у афінян допомоги у війні із сусідньою Месенією. Стверджують, що Тіртей мешкав у Афінах, працював шкільним учителем, був слабким фізично, кульгав на ліву ногу. Ніхто й не здогадувався, чого був вартий поет. Своїми запальними військовими піснями він підвищив бойовий дух воїнів, що допомогло їм здобути перемогу. Безперечно, у легенді відбилась віра еллінів у велику силу поетичного слова, у силу мистецтва, у його виховний вплив на людину.
Дослідники давньогрецької поезії вважають, що твори поета належать до декламаційної лірики. Тіртей складав патріотичні військові елегії, сповнені високих почуттів, пісні-заклики, які мали зміцнювати бойовий дух воїнів, виховувати в них почуття обов’язку перед батьківщиною, пробуджувати мужність і хоробрість у бою. Своїм обов’язком поет вважав прославлення відважних, котрі полягли в перших лавах захисників вітчизни, він змальовував гірку долю боягузів, яких вигнали за зраду з рідної країни, закликав «батьківщину і дітей боронити відважно».
Оповідання «Ніч перед боєм» побачило світ в серпні 1942 року в газеті «Червона зірка» і було опубліковано вісімнадцять разів дванадцятьома мовами.
Твір про необхідність ненавидіти ворога під час війни, про мужність та відвагу, про страх смерті... Актуальний і в наш час, як актуальний завжди і сам Довженко.
Герой літературного твору, або Персонаж — дійова особа, образ, широко і всебічно зображений, наділений яскравим характером, окреслений взаєминами з довкіллям, зв’язками із соціальним, національним, історичним контекстом. Розрізняють головних та другорядних, епізодичних героїв.
Образ діда Савки є одним з головних в оповіданні. Він рибалка, перевізник через Десну. Йому приблизно 70 років. Як і дід Платон, Савка любить свій рідний край, є мудрим, сміливим та відважним. На думку діда, якщо вже кому на війні судилося вмерти, так не викрутишся, ніякий човен тебе не врятує.
Цитатна характеристика
«Тікаєте, бісові сини? — спитав нас дід Платон Півторак, що виходив уже з сіней з веслом, сіткою й дерев’яним ковшем для виливання води з човна. — Багато я вже вас перевіз. Ой багато, та здорові все, та молоді, та все — перевези та перевези. Савко! — крикнув Платон до сусідньої хати. — Ходім, Савко. Треба перевезти, нехай вже тікають. Га?.. Ходім, ходім! Це вже, мабуть, останні.
“Платон стояв на березі по кісточки у воді з веслом, як пророк, нерухомий, і дививсь, очевидно, нам услід.”
Платон Півторак – старий, але досвідчений та мудрий чоловік, “…суворий і красивий”. Дід Платон з оповідання О. Довженка “Ніч перед боєм” лаяв солдатів, які тікали. Він перевозив їх через річку, висловлюючи свою думку про життя, повчаючи. Він не розумів їх відступу і пояснював це, як умів. Дід був певен, що потрібно боротися з ворогом,а не тікати. За таку гірку правду солдати були навіть вдячні діду, він став авторитетом для них, надихнув їх на боротьбу.
“Живим грізним голосом… мужнього народу” був для капітана Платон Півторак.
Дід Платон – розумний та безстрашний чоловік, він був мудрим та досвідченим, не боявся смерті, але наповнена мудрістю та досвідом. У діда був друг Савка, який також разом з ним допомагав переправляти хлопців на ту сторону річки.
Цитатна характеристика
«Савка вийшов із своєї хатки і дивився на нас, як намальований. Було йому літ сімдесят чи, може, й більше. Він був маленький, з підстриженою борідкою. Був би він сильно схожий на святого Миколу-угодника, коли б величезна, мов коров’ячий кізяк, стара кепка не лежала у нього на вухах та землистого, так би мовити, кольору светр не висів на ньому, як на хлопчику батьків піджак. За дідом Савкою виходив чималий хлопець з двома опачинами.»
Іван Дробот – «молодий танкіст з надзвичайно приємним і скромним лицем». Він трохи сором’язливий, пробачається за запитання і червоніє. Наприкінці з’ясовується, що Іван – онук діда Савки, він допомагав дідам перевозити бійців і став свідком героїчної жертви дідів, які потопили тьму німців разом з кулеметами. Так мужні діди втілили в життя свою правду про те, що треба ненавидіти ворога. Бо хто ненавидить ворога, не боїться смерті: «Вже кому на війні судилося вмерти, так не викрутишся, ніякий човен тебе не врятує. Не здожене куля, здожене воша, а війна своє... візьме"..
Головний герой-оповідач – Герой Радянського Союзу командир Петро Колодуб. Він такий знаменитий, що про нього «пишуть у всіх газетах і на зборах говорять як про людину безстрашну і невтомну». Так характеризує командира один з його солдатів, додаючи при цьому, що на вид командир маленький і начебто не дуже здоровий.
Командира поважають усі, та й він любить своїх добрих бійців, до того ж він уміє оповідати.
Цитатна характеристика
"Хоча про вас і пишуть у всіх газетах і на зборах говорять як про людину безстрашну і невтомну, хоч ви на вид такий, пробачте, і маленькі, і не дуже неначебто й здорові"
"Я був тоді ще командиром танка, що залишивсь у німців з пробитим мотором. А до війни я був садівником. Сади колгоспам садив, співав пісень, дівчаточок любив та, мабуть, що й усе. Капітан Колодуб так тепло і разом з тим з такою тонкою, знайомою всім іронією усміхнувся, що за ним тихо усміхнулася вся землянка"
Олександр Петрович Довженко (29 серпня (10 вересня) 1894, хутір В'юнище, нині у межах смт Сосниця, Чернігівська губернія) — український письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографа, радянський пропагандист. Режисер пропагандистських кінострічок «Україна в огні», «Земля», «Звенигора», «Арсенал». Заслужений діяч мистецтв УРСР (1940), народний артист РРФСР (1950).
У 1954 році на II з'їзді радянських письменників Довженко скаржився на знецінення фаху сценариста, в 1955-му під час робочої зустрічі говорив про наслідки малокартиння останніх десяти років, від яких потерпала кінопромисловість. У цей час Довженко перший намагався в законний спосіб протистояти свавіллю в царині культури. Він відкрито висловлював стривоженість тиском, який чинився на інтелектуальну та художню творчість, на молодих початківців у кіно, жалкував, що соцреалізм став усеохопним. Ця стривоженість була почута та підхоплена молодими режисерами, внаслідок чого почалася нова хвиля молодого кіно, що прагнула порвати з традиційним кіно та штампами соцреалізму («Тривожна молодість» О. Алова і В. Наумова, «Над Черемошем» Г. Крикуна, «Андрієш» Я. Базеляна та С. Параджанова).
За цей час Довженко стикнувся з проблемою зйомок задуманого фільму «Прощавай, Америко!», виробництво якого припинили без пояснень. У 1951 році заблоковано зйомки «Відкриття Антарктиди», одіссеї російських моряків у південних морях. Довженко думав ставити іншу картину, до якої готувався п'ять років — «Поема про море» (останнім фільмом задуманої трилогії «Нащадки запорожців», «Повість полум'яних літ», «Поема про море»). Після відкидання «Відкриття Антарктиди» Довженко поїхав до України, щоб вникнути в хід будівництва Каховської ГЕС. Щоліта до 1956 року він приїздив на будову, жив серед робітників. Під час обдумування сценарію Довженко почав розуміти, що він мав зафіксувати цінний природний та історичний ландшафт, адже після спорудження греблі будуть залиті історичні місця Запорізької Січі й, зокрема, Великий Луг. «Наше нове море — наше нове горе. Так народ говоре про море», — записав Довженко в щоденнику,— «[…] майже всі проти мене», кошторис фільму свідомо був занижений чиновниками з міністерства. Довженко хотів знімати фільм не тільки в Україні, але й з Київською кіностудією, але «добро» він не отримав. Та й фільм не зняв. Після смерті режисера його зняла Юлія Солнцева, дружина і соратник.
У 1954 році Довженко зробив начерки сценарію «У глибинах космосу», фільму-фантазії про трьох радянських інженерів, що 8 років блукають зоряним всесвітом. Але сценарій буде холодно сприйнятий художньою радою.
У 1954—1955 роках режисер закінчив роботу над кіноповістю «Зачарована Десна», розпочату ще 1942 року, де він згадував своє дитинство. Її надрукували у журналі «Дніпро», але сценарію з неї Довженко не створив. У квітні 1956 року разом з іншими режисерами Довженко написав листа до міністра культури СРСР про нагальну необхідність технічного переоснащення кіностудій. Але його вже не дочекався. Він ще встиг повернутися до Каховки, щоб бути присутнім при затопленні земель і почати перші проби. А 25 листопада 1956 року помер від інфаркту на дачі під Москвою у перший знімальний день фільму «Поема про море», який завершила його дружина.
«Поему про море» (1956), «Повість полум'яних літ» (1961) і «Зачаровану Десну» (1964) (почали знімати у серпні 1963 студією «Мосфільм» на Чернігівщині) поставила вже Юлія Солнцева. Крім того, вона зняла «Незабутнє» (1968) та «Золоті ворота» (1969) на основі літературних творів режисера. Фільми вважають загалом суперечливими, тільки «Поема про море» виражає думку метра й розкрила головні теми: перетворення людини революцією та перетворення природи людиною. «Повість полум'яних літ» потерпала від різниці в часі між задумом сценарію в 1940-ві роки та його реалізацією. «Зачаровану Десну» взагалі вважають пародією на задум Довженка.
Похований Довженко на Ново-Дівичому цвинтарі у Москві. Траурна церемонія відбулася у Будинку літераторів. Співав друг небіжчика Іван Козловський, грав на скрипці Леонід Коган. З України приїхала делегація, проте не було колишніх друзів, наприклад Бажана. Привезли сніп жита, землю та яблука. Грудочку рідної землі вкинули до могили зі словами «Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає». На могилі написано по-російськи: «Умер в воскресенье». Більшість людей, які приходять до нього, читають останнє слово як «воскресіння».
По поверненні в Україну, влітку 1923 року, Довженко оселяється у Харкові, тодішній офіційній столиці України. У ті часи Харків перебував у вирі культурного відродження і Довженко зразу опиняється у товаристві українських літературних романтиків та письменників-футуристів, працює як художник-ілюстратор у редакції газети «Вісті ВУЦВК» та карикатурист під псевдонімом «Сашко», а також стає відомим як ілюстратор книг, зокрема «Голубих ешелонів» Петра Панча. Після розпаду «Гарту» Довженко стає одним з засновників ВАПЛІТЕ. Згодом через ВАПЛІТЕ Довженко зближується з ВУФКУ, але у Харкові у той час єдиним драматичним мистецтвом був театр, а Довженка театр не цікавив. Саме у цей час він розробляє власну концепцію кадру-скетчу та кадру-плакату, тому театр був відкинутий як такий, що не відповідає ні темпераменту художника, ні його розумінню режисури.
З часом Олександр Довженко пробивається до кіно. З 1925 року Довженко — стажист по агітфільму «Червона Армія» А. Строєва. Режисура починає цікавити його під час роботи у кіногрупі Арнольда Кордюма при постановці картини «За лісом» (про класову боротьбу на селі).
Також Довженко пише сценарій для дітей — «Вася-реформатор». До Одеси Довженко приїздить вже з готовим, фактично першим сценарієм «Цар», сатирою на Миколу ІІ. Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». Фактично, Довженко ще у Харкові мав сценарій до цього фільму. Ідея належала Юркові Юртику (Тютюннику), який у співавторстві з Майком Йогансеном і написав сценарій фільму-легенди про скарб, закопаний гайдамаками в надрах гори.
Але Довженко майже на 90% переробив цей сценарій. Він прагнув створити «свою Іліаду». Наступним фільмом Довженка став «Арсенал» — фільм-поступка перед владою, як вважає більшість кінознавців. У той час кожен український інтелігент стояв перед дилемою: стати комуністом і закрити очі на фактично зраду свого народу, чи наражатися на небезпеку, а може й смерть. Нарешті від липня до листопада 1929 року Довженко знімає свій геніальний твір «Земля», гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття.З початком війни Довженко був евакуйований до Ашхабада. Призначений полковником інтендантської служби, він не витримує бездіяльності і просить, щоб його відправили на фронт, де він стає кореспондентом газети «Красная звезда» і свідком звільнення від окупації, після чого друкує в «Известиях» 31 березня 1942 року статтю «Україна в огні». Однойменна назва належить і сценарію фільму, що його пише Довженко у 1941—1943 роках. Повоєнні роки характеризувались особливим занепадом кінематографії, особливо української. 14 квітня 1945 року Довженко заявляє: «В нашій культурі засуджені до смертної кари». У 1946 році знімає документальний фільм про Вірменію «Рідна країна».
Вчився Довженко в Сосницькій початковій, а потім у вищій початковій школі. Навчання хлопчикові давалося легко — він був відмінником, хоча потім вважав, що це «вчителі самі щось зовсім не розуміють і тому їм здається, що я відмінник…». Загалом, Довженко зростав мрійливим, схильним до споглядальності: життя (тоді йому здавалось) йшло у двох вимірах — реальному і уявному. Пристрасті до чогось одного він не мав, натомість хотів вирізнятися, йому здавалося, що він може все, але «загалом мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, розведення риб і учителювання».1911 — вступив до Глухівського вчительського інституту (зараз Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка), але не тому, що хотів стати вчителем, а тому, що мав право скласти туди іспити, та й стипендія там була 120 карбованців на рік. Тут він був наймолодшим серед студентів і тут, як пише сам Довженко, «перестав вірити в Бога, в чому й признався на сповіді законовчителю отцю Олександрові, єдиній ліберальній людині з усіх наших учителів». В інституті вперше знайомиться з українськими книжками, які читали він і товариші потай від педагогів. Сам Довженко пізніше говорив: «Заборонено було в нашому середовищі розмовляти українською мовою. З нас готували учителів—обрусителів краю».
1914 — закінчив інститут та по закінченні його було спрямовано вчителювати до Житомирської вищої початкової школи, де, за браком вчителів, він викладає природознавство гімнастику, географію, фізику, історію, малювання. Першу світову він сприйняв «як обиватель», спершу радів та закидав квітами поранених, що «завалили» Житомир, лише через кілька років почав дивитися на них «вже з тугою і соромом».
У той же час Довженко на деякий час стає активістом українського самостійницького руху.1917 — на фронт його не беруть як «білобілетника», він переїздить на працю до Києва, де теж учителює та вчиться в Київському комерційному інституті (нині Київський національний економічний університет) на економічному факультеті. Академію Довженко так і не закінчує, а інститут, за його словами, відвідує до 1920 чи 1921 року.
Довженко Олександр Петрович народився у багатодітній селянській сім’ї на хуторі В’юнище Сосницького повіту Чернігівської губернії.
У різних джерелах називають різні дати народження О. Довженка: 10, 11 або 12 вересня. Згідно з актовим записом у метричній книзі Соборно-Троїцької церкви містечка Сосниця, він народився 29 серпня 1894 року за «старим стилем» — тобто 10 вересня за новим.
Батько й мати були неписьменні. Батько, Петро Семенович Довженко, належав до козацького стану.
Сім’я жила незаможно: землі було немало, проте вона була неродюча, натомість дітей було 14, тому батько «наймався в підводчики та смолярував». Діти в сім’ї швидко помирали, майже всі не досягнувши працездатного віку, тому у згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали «плач і похорон». Він любив матір, про яку писав: «Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди».
Вирішальним для характеру творчості майбутнього режисера почуттям стала любов до природи, яка визріла ще в дитинстві: мальовнича Десна, «казкова сіножать» на ній назавжди залишилися для Довженка найкрасивішим місцем на всій землі.
Предки Олександра Довженка були чумаками, що переселилися з Полтавщини у Сосницю ще у XVIII столітті. Засновником роду по батьковій лінії був Карпо, що народився 1760 року. У Карпа був син Григорій (народився 1786 року), у Григорія — Тарас (народився 1812 року), який разом із дружиною Марією мав багато синів, що їх у Сосниці по-вуличному величали Тарасовичами, а серед них — і Семен, дід Олександра, а в Семена — Петро, Самійло і Микола, відповідно батько й дядьки Олександра Петровича. У В'юнищах рід Довженків поважали аж настільки, що з вісімдесятих років XIX століття та вулиця, якій пізніше дали ім'я Шевченка, називалася просто Довженковою.
Мати Одарка Єрмолаївна, у дівоцтві Цигипа, була донькою Єрмолая Цигипи, сосницького ткача-художника.
Стосунки Олександра Довженка та Юлії Солнцевої - це історія великого самовідданого кохання, творчої співпраці, взаємопідтримки і взаєморозуміння. А в той самий час опальний український геній перебував під пильним оком сталінського НКВД, з яким певним чином співпрацювала і його дружина. У титрах багатьох Довженкових фільмів з'являється й ім'я Юлії Солнцевої: то як акторки, то як асистента режисера, то як співпостановника. Упродовж трьох десятиліть вона була поруч, не раз рятуючи в катастрофічних ситуаціях. Їхнє листування часом читається як захопливий епістолярний роман.
